в статті йдеться про одне із нагальних завдань українського суспільства
Ігор Стерничий
Для чого Україні необхідний імпічмент президента?
Важкі часи настали для української культури, мови, історичної науки і взагалі всього, що могло і може уособлювати в собі українськість. Звичайно борці за вільну незалежну соборну державу не так уявляли собі процес становлення України. Але невже маючи неукраїнського президента, прем’єра, парламент і місцеве управління ми вже все втратили? Ні і ще раз ні! В Україні ще з ХІХ ст. населення мало поділ на українську інтелігенцію або інтелектуальну еліту та малоросійський прошарок, для якого лише прислуговування царю рассєйському було найвищою цінністю. Пройшло близько 200 років, а що змінилося? Хіба що, вперше за всі часи поневірянь українська нація отримала власну державність – кволу, понівечену, землю, яка вже зазнала стільки лиха, що й не зрозуміло чому досі Бог не звільнив її від невдячних людей і не створив пустелю чи ще одне Мертве море. Але ми все ще залишаємося на своїй землі не зважаючи ні на голодомори, ні на численні військові дії, ні на невдячність і непошану нащадків українських героїв до їхніх подвигів. Це мало б наштовхнути кожного на роздуми, а для чого ми тут все ще існуємо, невже для того аби завтра бути поглинутими якимось північним чи західним хижаком. Ні, ми не можемо постійно виступати гарматним м’ясом! І те що наша неісторична і недолуга в сучасному політичному світі нація все ще не стала пилом при дорогах якихось імперій має втлумачити нам що українці мають займатися тим що вміють, а саме – боротися. Адже тільки в боротьбі заключалася завжди міць українськості, а розбудова нам видно ще не під силу, тому й віддали її негідним людям. В чому має заключатися боротьба зараз, адже нібито всі цілі які ставили перед собою наші пращури досягнуто? Світ змінюється, а ми змінюємося з ним, проте українці змінюють в своїх прагненнях тільки те, що підходить всім іншим, і більш-менш можна підлаштувати під нашу націю. Невже не можна хоча б зараз подумати про себе, і поставити власні національні прагнення вище понад всім? Якщо комусь здається що ні, то він дуже сильно помиляється. Ми – не раби і наша воля має бути для нас найціннішою і найнагальнішою. Хтось може заперечити що нас так задавили економічними проблемами, що питання культури та нації не можуть бути головними. Та це ще одна очевидна пастка в яку затягнено українців. Невже не можна обрати лідерів, які раз і на завжди розв’язали економічні питання, не важливо чи повернули б Україні славу житниці світу чи технологічного гіганта? Виходить що не можна бо постійно маємо обирати між лихим і ще лихішим. Але це конче потрібно міняти і це в наших силах. Насамперед необхідно розуміти те, що не може той чи інший кандидат який одного разу зіпсував ситуацію виправити все отримавши владу ще раз. Цей міф, який заключається в тому що такий діяч (чи діячка) вже нібито знає систему з середини і врахував власні помилки, не вартий абсолютно нічого. Розуміння цього має призвести до появи нових облич в політиці і можливо комусь з них вдасться обійти всі клани і лобістські перешкоди та зберегти праведні державотворчі ідеї й прагнення. Якщо ми вже так добре сприйняли ідею виборів і не існує для нас інших можливостей політичних змін, то потрібно використовувати не тільки метод «спроби й помилки», а й всі інші варіанти які пропонує демократичний шлях розвитку. Звичайно наш сучасний політичний бомонд не має ні совісті, не шляхетності (адже відомо в яких інститутах виховувався – що взагалі нонсенс для всього цивілізованого та й навіть симполітейного суспільства) і просто так посуватися з пригрітого місця не збирається. Але це питання має вирішуватися не ними, а політично свідомою українською громадськістю яка мусить вже за чималий проміжок часу «української демократії» виробити власну систему усунення елементів, які є не компетентними в державній політиці. Лише необхідно правильно «попросити», а не чекати на наступні вже просто-таки перманентні вибори, які знову скоріш за все дадуть програшний результат для всіх українців. В чому полягає небезпека вичікувальної позиції українців? Насамперед в тому, що із часом Україна не набирає потуги як економічної так і військової, взагалі не розвивається, а на превеликий жаль тільки регресує. Наслідки цього можуть бути самі різноманітні: від розколу на невеликі частини до загарбання більш сильнішими сусідами, які завдяки власній силі можуть і не дотримуватися міжнародних угод та всіляко обходити їх. Також, що є дуже актуальним саме зараз, варто замислитися над тим, що наша сучасна політична кон'юнктура поряд із власною некомпетентністю і показною неосвіченістю виробила власну стратегію утримання країни під власним контролем. Це вже не поліційна система російської імперії або НКВДистсько-радянська, зараз все набагато простіше. Досвід «помаранчевого зриву» не залишився поза увагою ні сучасних можновладців, ні їхніх політологів, іміджмейкерів тощо. За роки вдалого чи не вдалого, але досить тривалого періоду правління, провладне угрупування запускає «в народ» своїх можливих наступників і випробовує їх на сприйняття громадськістю. Вони можуть відстоювати будь-які погляди, аби лише отримати симпатії українців – надалі вони зможуть або відмовитися від певних пунктів власних програм або підлаштувати їх під потреби їхнього клана-господаря. Як розпізнати такого урядовця-маріонетку ніхто не дасть точних вказівок, адже об’єктивно визначити чи зможе той чи інший кандидат відстояти власні переконання і провадити власну думку і після отримання посади президента, мера або депутата – неможливо. Тож залишається один шанс на мільйон, що нова хвиля виборів винесе на політичну вершину держави діяча який все-таки вдасться створити всі передумови для якнайшвидшого і якнайпродуктивнішого розвитку нашої держави і нації. Вирішення даної проблеми і збільшення шансів появи при владі такого політичного лідера є найголовнішою метою для всього сучасного свідомого українства. І тут є лише два можливих варіанти, дієвість яких гарантована багатолітньою практикою світових держав. Перший з них – терористичний, є не досить влучним для нашої української громадськості з причини хоча й не показової, проти досить відчутної релігійності. Та українська ментальність, про причини безхребетності якої можна складати безліч трактатів (а який народ іще нищили фізично найрізноманітнішими способами, безперервно на протязі цілого століття?) не дозволить в наш час спекуляції гаслами гуманізму витворити культ Батьківщини за який можна віддати все і навіть життя. Тому більш принагідним для нас має бути інший спосіб – демократичний, який стосовно некомпетентного президента має втілюватися в негайний імпічмент. Пошук шляхів до досягнення цієї мети має провадитися одразу після перших же ознак того що президент, ганьбить національну ідею або шкодить державним інтересам України. Цей спосіб є беззаперечно найкращим в наш час так як вимагає дій більшості, злагоджених дій великих мас населення і відповідає одному з найголовніших кредо тієї нашої рабської ментальності, яке полягає в тому що «гуртом і батька легше бити». Та не біда, що ми можемо насмілитися піднятися проти наших охлократів лише коли нас кілька тисяч, це наша традиція і немає чого її забувати! Маємо обов’язково пам’ятати, що час грає проти нас і відкладання на потім нагальних потреб нашою Священної землі, може призвести до того, що не спромоглися зробити наші вороги на протязі багатьох віків, а саме знищення України… Тож час діяти без компромісів і безглуздих зволікань. Україна – понад усе! Вільна і могутня!
У суботу, 6 березня, в Україні хмарно з проясненнями, вночі та вранці, крім північних та більшості західних областей, помірний сніг, на півдні з дощем, у східних, Кіровоградській та Дніпропетровській областях місцями значний сніг; вдень без істотних опадів.
в статті йдеться про одне із нагальних завдань українського суспільства
