Народився Павло Григорович Тичина 23 січня 1891 року в селі Пісках, Чернігівської області, в сім'ї сільського дяка. Вчився Павло спочатку в земській школі, потім у чернігівській бурсі (фактичною платою за це навчання були співи малого Павла в монастирському хорі, — у хлопця виявились чудові голос і слух), згодом — у місцевій духовній семінарії.
Пізніше він знайомиться з славним земляком-чернігівцем — М.М.Коцюбинським, відвідує літературні "суботи" в його домі, читає там свої, схвально зустрінуті, вірші, підтримує сердечні стосунки з старшим письменником аж до його смерті.
Друкуватися П.Тичина почав у 1912 році, перша збірка віршів — "Сонячні кларнети" —вийшла весною 1919-го.
Після семінарії П.Тичина вчився в Київському комерційному інституті, одночасно працював на різних дрібних посадах — в конторах та редакціях газет і журналів, в українському театрі М. Садовського (помічником хормейстера). Жовтневу революцію він зустрів уже зрілою людиною і відомим поетом молодшого покоління. Знамениті вірші весни і літа 1919 року — "На майдані", "Як упав же він з коня..." та інші, — а потім і вся збірка "Плуг", принесли йому славу натхненного співця "краси нового дня". Він працює в журналі "Мистецтво", в державному видавництві "Всевидат", завідує літературною частиною в Київському театрі імені Т.Г.Шевченка, політкомісаром якого був О.Довженко.
В 1923 році П.Г.Тичина переїздить до Харкова, тодішньої столиці УРСР. Тут він працює в журналі "Червоний шлях", багато пише, вивчає вірменську, починає оволодівати грузинською і тюркськими мовами, стає діячем заснованої в українській столиці Асоціації сходознавства. 1927 року він посилає М. Горькому на Капрі книжку своїх віршів і одержує від нього ласкавого листа, в якому автор "Матері" писав, що знає українського поета дуже давно, ще з розповідей М. Коцюбинського.
Перші відомі нам вірші Тичини (з тих, що збереглися) датовані 1906 — 1908 pоками, і серед них, ще геть "невстояних" і в формі, і в змісті, є така маленька перлина, як "Блакить мою душу овіяла". Перші публікації його поезій, як вже відзначалось, з'являються 1912 року в кількох тогочасних журналах ("Літературно-науковий вістник", "Рідний край", "Українська хата"). Наступного року в київських періодичних виданнях публікується кілька його оповідань ("На ріках вавілонських", "Спокуса", "Богословіє"), які засвідчили, що дар прозаїка теж не обминув молодого Тичину, хоч і не був розвинутий пізніше.
Більшість віршів, що передували першій збірці поета, побачили світ лише в посмертному виданні — складеній "із недрукованого та призабутого" книжці "В серці у моїм..." (1970). Для сучасного читача цей своєрідний пролог до "Сонячних кларнетів" цікавий, зокрема, прямо заявленою соціальною тематикою деяких віршів (злидні села і власної родини — в віршах "Під моїм вікном…", "Не знаю і сам я...", "Розкажи, розкажи мені, поле...", осуд імперіалістичної війни — "З далекого походу...", заклики до суспільної активності — "Молодий я, молодий...", "Як не горю, я не живу...", "Дух народів горить...").
"Сонячні кларнети" явили читачам поета з уже сформованою оригінальною творчою індивідуальністю. Наступна книга його віршів — "Плуг" (1920). Одночасно з "Плугом" вийшов тоненькою книжечкою цикл віршів у прозі "Замість сонетів і октав", який був написаний, можна гадати, в 1918 році. Наступна збірка поезій П. Тичини — "Вітер з України" (1924).
Після невеликої, багато в чому експериментальної збірки "Чернігів" (1931), де автор нерідко зумисне оголював поетичне слово, звільняв його від "традиційної" образності та деяких інших атрибутів віршованої мови, 1934 року виходить нова книга його віршів — "Партія веде", яка в підзаголовку називалася — "Пісні, пеани, гімни". Наступні книги поета вийшли в передвоєнні роки: "Чуття єдиної родини" (1938, Державна премія СРСР 1941 року) та "Сталь і ніжність" (1941).
В роки Великої Вітчизняної війни, живучи в м.Уфі (до 1943 року там перебували тоді Академія наук УРСР та Спілка письменників України), П.Тичина працює з великою енергією, в нього виходять: книга публіцистики "Творча сила народу", 1943; видане одночасно трьома мовами — російською, башкирською й українською — дослідження про класика башкирської літератури "Патріотизм у творчості Мажита Гафурі", 1942; збірки віршів "Перемагать і жить", 1942; "День настане", 1943; поема "Похорон друга", 1943.
Післявоєнні книги поета: "І рости, і діяти" (1949), "Могутність нам дана" (1953), "Ми — свідомість людства" (1957), "Зростай, пречудовний світе" (1960), "Комунізму далі видні" (1961), "Срібної ночі" (1964) та інші.
У спадщині поета — близько п'ятнадцяти поем. Найбільші з них лишились недовершеними, правда, кожна по-своєму. З поеми "Шабля Котовського" в різний час побачили світ чотири великих розділи, за якими все ще важко скласти уявлення про зміст цілого твору. З драматичної поеми "Шевченко і Чернишевський" читачам відома достатньо самостійна за сюжетом перша частина з пізніше дописаною фінальною сценою, що замінила другу частину поеми, рукопис якої загинув у часи війни. Нарешті, величезна за обсягом поема-симфонія "Сковорода", над якою автор працював щонайменше двадцять років, — твір теж недописаний (виданий він був уже після смерті автора).
Крім оригінальних поезій, у спадщині Тичини — численні переклади (О.Пушкін, Є.Баратинський, О.Блок, М.Тихонов, М.Ушаков, Я.Купала, Я.Колас, "Давид Сасунський", О.Ованесян, О.Туманян, А.Акопян, I.Чавчавадзе, А.Церетелі, К.Донелайтіс, С.Неріс, А.Венцлова, I.Вазов, X.Ботев, Л.Стоянов та ін.). Помітне місце в цій спадщині посідають також публіцистика, літературознавча есеїстика (книжки "Магістралями життя", "В армії великого стратега", посмертно видані "З минулого — в майбутнє", "Читаю, думаю, нотую") і досить об'ємні матеріали щоденниково-мемуарного характеру (видання 1981 року "З щоденникових записів" та інші).
У суботу, 6 березня, в Україні хмарно з проясненнями, вночі та вранці, крім північних та більшості західних областей, помірний сніг, на півдні з дощем, у східних, Кіровоградській та Дніпропетровській областях місцями значний сніг; вдень без істотних опадів.